Хто захистить права кредиторів

Хто захистить права кредиторів

На жаль, багато позичальників "зрозуміли", що недосконалість законодавства і судової практики дозволяють їм не тільки не віддавати гроші, але й повертати передане банкам під заставу майно.
Середа, 23 травня 2012, 15:18
Сергій Смірнов, старший юрист ЮФ "Саєнко Харенко"

У 2007 році та першій половині 2008 року відбувалося стрімке зростання обсягів кредитування фізичних та юридичних осіб з боку банківських установ.

На той час економічна ситуація в країні цілком дозволяла банкам надавати величезні довгострокові позики за наявності повної впевненості щодо їх своєчасного повернення.

Така "впевненість" яскраво проявилася в останні роки, коли позичальники масово почали відмовлятися повертати кредитні кошти, використовуючи усі можливі правові і неправові засоби.

На жаль, багато позичальників "зрозуміли", що недосконалість законодавства та неоднозначність судової практики дозволяють їм не тільки не віддавати кредити, але й різними шляхами повертати передане банкам під заставу майно.

Сьогодні багато позичальників або заставодавців в судовому порядку повертають заставлене майно шляхом визнання недійсними договорів, укладених з банками, що унеможливлює подальше задоволення вимог банків через відсутність будь-якого іншого майна або коштів у позичальників.

Ситуація з неповерненням грошей у кінцевому підсумку призводить до збільшення ризиків банківського сектора і як наслідок - до подорожчання кредитів, визначення більш вимогливих забезпечувальних умов у договорах.

У більшості випадків намагання банків швидко повернути кредити, в тому числі за рахунок заставленого майна, перетворюються на багаторічні протистояння в судах, органах державної виконавчої служби та інших органах.

При цьому варто зазначити, що процесуальне задоволення вимог банків в судових інстанціях взагалі не гарантує фактичного виконання таких рішень. Відтак дуже гостро стоїть проблема захисту законних прав та інтересів кредиторів.

Одна з основних функцій у сфері захисту прав кредиторів належить державі. Мова йде про дії держави в законодавчій площині з метою унеможливлення використання правових механізмів, що дозволяють позичальникам уникати відповідальності за невиконання зобов’язань щодо повернення кредитних коштів.

Перші кроки у цьому напрямку уже зроблені. У вересні 2011 року Верховна рада прийняла закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг".

Внаслідок прийняття цього закону було удосконалено процедуру банкрутства шляхом усунення недоліків, які містилися в діючій на той час редакції закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Документ також поліпшив процедуру звернення стягнення на майно боржника шляхом усунення існуючої законодавчої колізії між нормами закону "Про заставу" та закону "Про забезпечення вимог кредиторів". Крім того, прийнятий закон удосконалив порядок передачі прав вимоги за кредитними договорами.

Однак, на думку багатьох практикуючих юристів та самих банкірів, вказані зміни хоча і позитивні, але, виходячи із "специфіки та особливостей" судової системи України та органів виконавчої служби, вони не діють на практиці.

Прийняття закону - не перша спроба держави захистити права кредиторів.

У 2010-2011 роках було вдосконалено процесуальне законодавство, спрямоване на унеможливлення використання процесуальних механізмів для затягування розгляду справ, визначено строки розгляду справ та порядок оскарження процесуальних документів, в тому числі тих, які не підлягають оскарженню.

Проте, як свідчить практика, це мало допомогло, а боржники і надалі спритно використовують неохоплені змінами прогалини законодавства.

Насправді внесення змін до законодавства без їх практичної реалізації не створить передумов для рівного захисту прав та інтересів кредиторів і боржників.

В першу чергу необхідно чітко дотримуватися строків розгляду встановлених законодавством справ, сприяти унеможливленню затягування судових процесів та найбільш швидкому вирішенню спорів, що стосуються даних правовідносин.

Крім того, необхідно встановити єдині підходи щодо практики вирішення спорів між кредиторами та позичальниками, що стосуються звернення стягнення на предмет застави, використання виконавчих написів нотаріусів, позасудового задоволення вимог кредиторів, виконання рішень органами державної виконавчої служби.

Одним із найважливіших факторів, що обумовлює захист прав кредиторів, є дії самих кредиторів, пов’язані з наданням коштів позичальникам та забезпеченням виконання зобов’язань за кредитними договорами.

Кредиторам варто відповідально та прискіпливо ставитися до кредитних договорів. При укладенні кредитних договорів та додаткових угод до них необхідно виконувати усі вимоги законодавства для уникнення можливості їх подальшого оскарження з боку позичальників або інших зацікавлених осіб.

Практика судових справ з оскарження договорів, укладених для забезпечення виконання зобов’язань за кредитними угодами, свідчить, що банки часто неуважно ставляться до вимог закону і норм договорів, у яких йдеться про зобов’язання позичальників та внесення змін до угод через зміну розміру таких зобов’язань.

Вказані обставини можуть стати підставою для ініціювання судових процесів, наслідком яких часто є втрата предмета іпотеки на підставі рішення суду.

Яскравими прикладами таких ситуацій є рішення судів, наприклад, "про визнання відсутнім права іпотеки та утримання під іпотечним обтяженням". Для уникнення таких судових справ кредитору при зміні розміру основного зобов’язання слід ретельно та уважно вносити зміни до забезпечувальних договорів.

Аналогічні заходи стосуються і документів, які надаються позичальниками при укладенні кредитних договорів, насамперед - юридичними особами.

Часто через кілька років після отримання кредиту позичальник вказує на відсутність належним чином оформлених повноважень виконавчого органа юридичної особи на укладення договорів з банками, відсутність рішень загальних зборів акціонерів, наглядової ради або підробку підписів на протоколах.

Вказані обставини часто є підставою для визнання недійсними договорів, укладених з кредиторами, та фактичне "звільнення" позичальників від відповідальності за такими угодами.

Тому при укладенні договорів між банком та позичальниками слід отримувати оригінали або нотаріально посвідчені копії протоколів загальних зборів акціонерів та інших документів, пов’язаних з наданням повноважень виконавчому органу на підписання договорів з метою уникнення непорозумінь в майбутньому.

Крім того, часто при наданні банками кредитних коштів позичальникам укладаються договори застави товарів в обігу або майнових прав вимоги оплати за іншими господарськими договорами, укладеними з позичальником.

Як показує практика, в більшості випадків на момент ініціювання банком звернення стягнення за такими договорами самого предмета застави вже не існує і задовольнити за його рахунок вимоги банку неможливо.

Тому при укладенні договорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов’язань за кредитними договорами, необхідно вимагати від позичальників надання більш ліквідного майна, насамперед - нерухомості.

Підсумовуючи, слід зазначити, що недосконалість законодавства, слабка фактична реалізація його положень та специфіка української судової системи не дозволяють в повній мірі створити дієві механізми захисту прав кредиторів.

Саме тому захист їх прав передусім залежить від самих кредиторів із застосуванням тих правових механізмів, які існують в державі.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Економічної правди» та «Української правди» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.

powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!