Хрещені єретики економіки
Сліпо прийнявши "хрест Маршалла" щодо попиту і пропозиції на робочу силу, Україна отримала небачені перекоси у розподілі доходу на користь капіталу.
Пояснення ціни як взаємодії попиту і пропозиції у тій інтерпретації, яку давав перетин кривих, "хрест Маршалла" настільки сподобалося публіці, що цією схемою "охрестили" всю економіку - попит і пропозицію на гроші, землю, робочу силу і геть на все. І це тоді, коли ця парадигма хибна навіть щодо основної сфери застосування.
Цікаво, що сам Маршалл з питання природи зарплати прямо говорив, що вона може встановлюватися у досить широких межах, а конкретна точка визначається "лише шляхом суперечок і торгу" як соціальна угода між працею і капіталом.
Тим не менш, "діти Маршалла" батька не послухалися і таки взялися визначати конкретну точку абстрактними кривими попиту і пропозиції на робочу силу.
Як хрестоматійний доказ на користь дійсного існування цих кривих наводиться чума, морова язва і чорна смерть 1348 року, яка скоротила робочу силу удвічі, і та удвічі подорожчала. На думку неокласиків, це наочний приклад того, як криві зсунулися-пересунулися і визначили нову рівновагу.
Насправді зсунулися люди - менша кількість працівників сконцентрувалася на обробці меншої площі земель, і не найгірших земель. Продуктивність праці зросла, а разом з нею - і можливості підвищення зарплатні. Це твердження не є абстрактним і може бути описано кількісно.
Зарплаті завжди не щастило з теоріями - надто багато інтересів тут стикається. У 18-19 століттях панувала теорія рівня зарплати відповідно до мінімальних потреб для існування робітника і його сім'ї. Це розділяв і Маркс услід за Рікардо.
Такі погляди були пережитками рабовласницького мислення: у ті ж часи плантатори американського півдня обліковували мінімальні потреби для існування рабів, як витрати на утримання основного стада.
Хибна теорія зарплатні за мінімальними потребами затримала перетворення Британії у країну вільної торгівлі на десятки років.
Коли парламент розглядав питання "хлібних законів" щодо допуску на внутрішній ринок дешевої американської пшениці, аграрне лобі демагогічно залякувало: дешевий хліб - це погано для народу, від цього впаде його зарплата, бо, мовляв, платня визначається мінімальним кошиком, який подешевшає.
Тепер у моді інше. Сучасна Україна, сліпо прийнявши хрест попиту і пропозиції на робочу силу, який не має ніякого практичного значення, і залишивши поза увагою практичну ідеологію соціальної угоди і визначення зарплатні "шляхом суперечок і торгу", отримала небачені перекоси у розподілі доходу на користь капіталу.
Сильні посткомуністичні профспілки так і не виникли, праця залишена напризволяще.
Не меншою нісенітницею є і попит-пропозиція на гроші. Грегорі Манків, автор підручника з макроекономіки, відверто зізнається, що "статистичних підтверджень залежності обсягу заощаджень від ставки банківського відсотка не існує". І тут же переходить до математичних викладок, які базуються саме на цьому припущенні.
Це тільки один приклад, як економіку перетворили на полігон для вправ математиків, які не дуже переймаються економічною достовірністю вихідних аксіом. За такої відірваності теорії від життя практикам залишається діяти інтуїтивно.
Заощадження можуть відставати від потреби в інвестиціях, і тоді реальне зростання відбувається повільніше від технічно можливих темпів. Для уникнення такого уповільнення нестача приватних заощаджень часто покривається додатковою емісією, що прискорює розвиток і пом'якшує безробіття за рахунок інфляції.
Проте статистична тенденція "вища інфляція - нижче безробіття", крива Філіпса, не універсальна, вона стосується тільки конкретних випадків. На жаль, її часто вважають закономірністю, і через це приходять до хибних висновків.
Коли ж заощадження перевищують потребу в інвестиціях, вони використовуються частково: якщо ви підвели коней до води, то ще не відомо, чи будуть вони пити. Тоді виникають "гарячі гроші", які шукають застосування. Це характерно для стагнації.
Одним із шляхів повернення "гарячих грошей" в обіг є їх залучення державою у вигляді позик з відповідним збільшенням державних видатків. Отже, кейнсівська порада "підтримувати попит" через споживання держави - теж не універсальний рецепт забезпечення зростання, а конкретна терапія для конкретних випадків.
Зрозуміло, що коли і тут намагаються пожвавити економіку за рецептом емісії, то отримують стагфляцію.
Прикладом використання державою невикористаних заощаджень є Японія. У період швидкого розвитку приватні інвестиції у виробництво перевищували 20% ВВП. Коли ж Японія досягла такої досконалості, що далі нікуди, технічна потреба в інвестиціях скоротилася удвічі, проте інерція високих корпоративних заощаджень збереглася.
Уряд Японії, не дочекавшись "балансу попиту і пропозиції", систематично бере на себе надмірні заощадження з наростанням проблем від збільшення державного боргу. Тут краще було б своєчасно перейти від політики "наздогнати виробництво" до політики "наздогнати зарплату", яка у Японії відстає від інших розвинених країн.
Вихід пропонує "єретичний" напрямок у світовій економічній науці. Крім проблем регулювання, тут не забувають і про реальні аспекти економіки. Це дозволило, крім загальних розмов, дати конкретні кількісні прогнози змін фаз циклу і моментів відповідних змін фінансової і монетарної політики.
Зокрема, за цими висновками, ті розвинені країни, які вирішили подовжити режим підвищених державних витрат і дефіциту бюджету, ризикують досягти не стимулювання зростання, а геть протилежного результату.
Кейнс правильно радив послаблювати бюджетну і монетарну політику під час криз - протилежні дії, власне, і загострили кризу 1928 року до масштабів Великої депресії. Проте, коли приходять кризи і коли починати і закінчувати оті послаблення, він не сказав. Цю прогалину і заповнюють "єретики".