Якщо фінансова криза і справді є глобальною, як про це говорять, то і рішення щодо її подолання повинні бути глобальними, а саме - досягнення нової якості роботи міжнародної фінансової системи. Оскільки її центром є Бреттон-Вудські установи - Світовий банк і МВФ, вони теж мають долучитися до вирішення цієї проблеми.

Розширена міжнародна фінансова система повинна переслідувати дві основні цілі.

Перша полягає у розширенні можливостей міжнародного співробітництва. Зараз Рада фінансової стабільності, членами якої є країни "Великої двадцятки", в основному, має ініціативи у цій області.

Дії з досягнення другої мети повинні активізувати "м'яку силу" міжнародних установ і мають бути спрямовані на формування більш послідовної економічної політики, особливо з боку важливих економічних систем. Для цього знадобилася би безпосередня участь Бреттон-Вудських установ, особливо МВФ.

Зміцнення Фонду було погоджено після азійської кризи 1990 років, а самміт "Великої сімки" у Кельні у 1999 році видав МВФ мандат на право відігравати важливу роль спостерігача для гарантії більшої прозорості та заохочення своєчасної адаптації країн з нестабільним платіжним балансом.

Однак надії, що виникли за минуле десятиріччя у зв'язку з цим мандатом, не виправдали себе. Деякі країни з перехідною економікою не допустили вільного коливання валют. Вони продовжили прив'язувати їх до недооцінених обмінних курсів, щоб просувати експорт і створити резерви як певну страховку на випадок кризи.

Крім того, у розвинених країнах Фонд не зміг проводити макроекономічну політику, сумісну із збалансованим сальдо поточних операцій. Розвинуті економічні системи, особливо США, не поставилися серйозно до порад МВФ.

Накопичення масштабних надлишків, особливо в азіатських країнах з перехідною економікою та країнах - експортерах нафти, дозволило США фінансувати свій дефіцит поточних статей платіжного балансу.

Це також призвело до зниження довгострокових процентних ставок у США і зробило валютний ринок країни більш експансіоністським.

Перехідні економіки, слідом за розвиненими країнами, також не надали особливого значення спостереженням Фонду, особливо в міру того, як їх накопичення зовнішніх активів зробили їх менш залежними від фінансування з боку МВФ та його порад.

Так, Фонду не вдавалося завершити програму нагляду за Китаєм протягом трьох років. Все це відбувалося на тлі заяв країн з перехідними економіками про те, що їх слабка репрезентативність у Бреттон-Вудських установах робить МВФ нелегітимним.

В останні місяці Фонд відігравав важливу роль у подоланні кризи, особливо в оцінці серйозності ситуації і наданні країнам зовнішніх фінансових ресурсів. Але якщо світ хоче створити міжнародну фінансову систему, у якій кризи є лише винятком, то Фонд повинен посісти чільне місце у справі їх прогнозування і попередження.

У деяких країнах, схоже, заперечують, що причиною кризи були великі зовнішні невідповідності. Ці невідповідності, в кінцевому підсумку, віддзеркалили накопичення надмірної міжнародної ліквідності з боку таких країн, як США, через надмірне заощадження з боку Китаю та інших держав.

Все це заохочувало необґрунтований бум споживання, а також негарантований ризик з боку споживачів і фінансових установ, які зробили свій внесок у великі диспропорції і "бульбашки" на глобальних фінансових ринках, що й привело до кризи.

Схоже, сили, які виступають за більш раннє та ефективне регулювання невідповідностей, були досить слабкими. Справді, нині мало хто закликає до того, щоб МВФ відігравав більшу роль у запобіганні накопичення надмірних зовнішніх невідповідностей, а також у формуванні більш дисциплінованої внутрішньої політики.

Прикладом цього є зміна рішення МВФ щодо двостороннього нагляду за курсовою політикою держав-членів. Можливо, це виглядало як тактичний вибір, однак навряд чи це додасть Фондові впливовості.

Країни з перехідною економікою потребують надання їм більш авторитетного голосу в МВФ, проте вони, мабуть, хочуть, аби це відбувалося не надто нав'язливо при забезпеченні більшого і дешевшого фінансування.

Такий варіант міг би спрацювати за часів системної кризи, однак у нормальні періоди він не є раціональним. Справді, необхідно обміркувати стратегію виходу з дешевого і беззастережного фінансування МВФ.

Замість цього більшість акціонерів Фонду, схоже, схвально ставиться до простішого фінансування з боку цієї організації. Посилення ролі Спеціальних прав запозичення або заміна долара іншою світовою резервною валютою полегшили б фінансові потреби і країн з дефіцитом, і країн з надлишком фінансових коштів.

Державам з дефіцитом було б легше отримати позики в міжнародних установах поза ринками, надаючи емітенту такої валюти певні функції міжнародного кредитора останньої інстанції. Державам з надлишком фінансових коштів, які прагнуть накопичити резерви, це допомогло б скоротити валютні ризики.

Але якщо б процес фінансування спростився, то стало б зрозуміло, яким чином кредитори і боржники відчули б ризик зайвих невідповідностей. Небезпека полягає у тому, що регулювання було б здійснено ще пізніше, а невідповідності продовжили б накопичуватися протягом ще більш тривалого часу.

За таких обставин кризи ставали б масштабнішими, а регулятори - жорсткішими, як це сталося з останньою міжнародною валютою - золотим стандартом.

Стійка міжнародна фінансова система вимагає механізму, здатного контролювати невідповідності. Істотним аспектом такого механізму має стати посилення ролі МВФ у нагляді, необхідному для запобігання криз, та відповідальному наданні позик.

Не варто заново винаходити колесо, треба лише виконувати свої зобов'язання, дані десять років тому. Рішення короткострокових проблем поточної кризи не повинно відволікати від мети, спрямованої на запобігання криз у майбутньому.

Авторське право: Project Syndicate, 2009 рік.

Переклад з англійської - Ірина Сащенкова