Згідно з офіційними даними, у травні 2009 року інфляція в Україні склала 0,5%, а дефляція цін виробників - 0,7%.

Незважаючи на, здавалось би, позитив опублікованої статистики, слід відзначити, що лідери розвинутих країн побоюються дефляції не менше, ніж інфляційних очікувань за межами таргетованого рівня.

Зазначені показники в економіці з прогнозним дефіцитом держбюджету-2009 на рівні 4% ВВП, виходячи з домовленостей між МВФ та урядом України, наштовхують на деякі роздуми.

Причому мова йде про економіку, у якій за останні дев'ять місяців  відбулося знецінення національної валюти на рівні 56,9%.

Додамо до цього середній темп падіння кредитного портфелю у банківській системі за січень-квітень 2009 року на рівні 5%, середнє падіння експорту за той же період у співвідношенні місяць до місяця на рівні 40,4% та прогнозний показник зменшення споживання населенням у 2009 році на рівні 17,5% за оцінками групи "ТАСК".

У результаті приходимо до висновку, що платоспроможний попит на усі види товарів та послуг в Україні падає, кредитування, як джерело додаткового попиту, відсутнє, а надходження від експортної виручки знаходяться на досить низькому рівні.

Іншими словами, країна перебуває у стані "дефляційного капкану" - економічного явища, характерного тим, що в умовах падіння попиту на товари та послуги підприємства-виробники вимушені скорочувати обсяги виробництва і ціни реалізації.

Тимчасом більшість підприємств, як правило, працює з фінансовим левериджем. Їхні зовнішні зобов'язання закріплені у балансі конкретними грошовими сумами.

Дефляція та падіння обсягів реалізації провокують зростання частки боргів у структурі балансу підприємств, оскільки обслуговувати заборгованість стає все важче.

Тому менеджмент підприємств повинен вдаватися до непопулярних заходів та зменшувати витрати - перш за все, за рахунок економії на капітальних інвестиціях та фонді оплати праці.

Урізання капітальних інвестицій веде до подальшого падіння попиту на продукцію, а скорочення виплат робітникам - до зменшення споживання і збільшення проблем з неповерненням кредитів.

Але й ті підприємства, які здатні показувати позитивний фінансовий результат, не в змозі нарощувати обсяги виробництва через відсутність кредитування.

У такій ситуації можливі два шляхи виходу з порочного кола.

Перший - чекати закінчення глобальної кризи та відновлення світових ринків сталі, хімії, продовольства. Приплив у країну валютної виручки сприятиме відновленню економіки, подальшому зростанню всіх галузей та підвищенню ділової активності.

Другий шлях полягає у державній підтримці економіки. Але слід пам'ятати, що міжнародні резерви країни обмежені, і вливання емітованих грошей не повинні призводити до неконтрольованого збільшення імпорту і подальшого розмивання резервів.

У цьому випадку має бути чітка програма дій з високою координацією між монетарними та фінансовими державними органами.

На наш погляд, слід спрямувати кошти у капіталомісткі проекти, наприклад, у розвиток інфраструктури країни. Причому їх реалізація повинна ґрунтуватися на використанні лише вітчизняних матеріалів.

Для цієї мети, в умовах великої нестачі грошових ресурсів, можна використати емісійні кошти.

Зрозуміло, що частина цих грошей побічно тиснутиме на національну валюту. Тому впровадження таких проектів має бути поетапним, з динамічним відстеженням показників платіжного балансу країни.

Періодичний перегляд планів щодо виділення ресурсів на проекти в реальному секторі економіки дасть можливість гнучко реагувати на зміни показників фінансової стабільності держави.

При реалізації запропонованого сценарію збільшення коефіцієнту "державний борг - ВВП" неминуче, але в теперішніх умовах зростання цього показника у світі є скоріш трендом, аніж несподіванкою.

Також варто враховувати, що підвищення бізнес-активності в країні притягує іноземний капітал незалежно від того, якими шляхами було досягнуто покращення виробничих показників.

Запропоновані заходи здатні допомогти економіці країни пережити кризу в умовах дефляції та нестачі валютних резервів.