ЖКГ: потрібен Мюнхгаузен

Стан житлово-комунального господарства України щороку погіршується, викликаючи обурення населення та провокуючи зростаюче невдоволення владою.

Тільки за 2009 рік кількість аварійних будинків у державі збільшилася на 6,2%. А це - 1 081 будівля по всій Україні і кілька сотень тисяч людей, що у цих будинках живуть. Тож одним з головних завдань Кабміну має стати порятунок житлово-комунальної галузі. Та чи стане?

Одна з головних проблем галузі - марнотратство. Енергоресурси викидаються на вітер у нечуваних обсягах. У Севастополі із 100 літрів води до кінцевого споживача доходить лишень трохи більше п'яти, а майже 95 літрів "усихають" по дорозі.

Між тим, на ці втрачені літри витрачаються хімічні реагенти, за допомогою яких вода доводиться до вимог державного стандарту, це й оплачувана праця робітників водоканалу, і електроенергія, яка живить насоси.

І все це вилітає в нікуди. Втрати сягають 94,8%. Тож недаремно Севастополь має один з найвищих водяних тарифів - 4,14 гривні за кубометр без урахування плати за каналізацію.

Севастополь - чемпіон. Проте в інших регіонах цифри не менш кричущі. На Закарпатті втрачається 82,6% води, на Буковині - 78,9%, на Житомирщині - 71,2%.

З цим потрібно щось робити. Причому методи попередників довели свою неефективність. У 2009 році уряд вклав у систему водопостачання Львова майже 200 мільйонів гривень. Потім відзвітував: тепер у місті вода буде цілодобово.

Вода справді полилася 24 години на добу. Полилася через діряві труби і вивела Львівщину на почесне п'яте місце в антирейтингу водних марнотратників - 61,7% вологи не дійшло до споживача. А гроші благополучно освоєні. На що?

Між тим, система водопостачання справді потребує значних капіталовкладень. Більше 66 тисяч кілометрів водопровідних мереж країни перебувають в аварійному стані. Найгірша ситуація у тому ж таки Севастополі і на Луганщині.

У цих регіонах більше половини мереж відслужили свій термін. Їх потрібно міняти, інакше для багатьох міст і сіл централізоване водопостачання перетвориться на міф з минулого. Уже зараз 98 населених пунктів України отримують воду за графіком, 1 200 сіл користуються привезеною водою.

Ще одним проявом марнотратства у сфері водопостачання є неефективна робота насосних станцій. У Міністерстві ЖКГ знають, що через застаріле обладнання і роботу насосних станцій в неоптимальному режимі непродуктивні витрати електроенергії в середньому у країні складають більше 25%.

Не краща ситуація і в теплопостачанні. Майже 23% котлів, що експлуатуються в Україні, працюють більше 20 років. А за цей час світ навчився спалювати газ набагато ефективніше.

У нормальних країнах економлять, модернізуючи системи. Можна заперечити, що там на модернізацію є гроші, а тут їх нема. Так, коштів не вистачає, але ж в Україні відсутні навіть програми модернізації теплового господарства.

За весь час міністерство затвердило аж одну таку програму. Ще дев'ять регіонів свої проекти ніби підготували, проте відомство їх не затвердило, вбачаючи у запропонованих документах значні недоліки.

Що вже казати про програми модернізації, коли навіть схеми теплопостачання мають лише 30% населених пунктів з централізованим опаленням. Причому, за оцінками міністерства, 80% цих схем зроблені, як кажуть, "для галочки".

Реальних схем не може бути, бо не існує збалансованої системи постачання тепла і води до споживача. Кожна четверта багатоповерхівка в країні - у незадовільному технічному стані, або й зовсім вичерпала свій експлуатаційний ресурс. Такий будинок не можливо економно обігріти чи доставити у нього воду.

Може, тому чи не єдиною ефективною технологією, спрямованою на економію газу, є надання послуг неналежної якості. За перерахунком звертаються одиниці тих, хто сидить у холоді, а щодня по всій країні підприємства комунальної теплоенергетики таким чином економлять десятки мільйонів гривень.

Проте навіть так комунальники не в змозі вирішити проблему розрахунків за спожитий газ. За даними компанії "Газ України", на кінець лютого 2010 року середній рівень розрахунків підприємств теплоенергетики становив 13%.

Заборгованість лише за два місяці 2010 року перевищила 3,2 мільярда гривень. Загальний борг тепломереж за спожите паливо сягає 7 мільярдів гривень. Крім того, 118 мільйонів гривень комунальні підприємства заборгували власним працівникам. Протягом 2009 року ця сума зросла уп'ятеро.

Такі цифри корелюють із боргами споживачів. На 1 січня 2010 року загальний борг перед підприємствами ЖКГ сягнув 11,1 мільярда гривень. Більша частина цієї суми - 7,7 мільярда гривень - "заслуга" населення, яке із своїми неєвропейськими доходами не може оплачувати європейську вартість послуг сумнівної якості.

Незважаючи на це, галузь знову стоїть на порозі масового підвищення тарифів. За інформацією профільного міністерства, лише у трьох містах України тариф на воду відповідає собівартості.

Лише в одинадцяти містах платежі споживачів покривають затрати на теплопостачання. А масова тарифна кампанія не кращим чином позначиться на репутації і уряду, і новообраного президента.

Чи є вихід?

Якщо вірити Мюнхгаузену, з кожної безвихідної ситуації є принаймні два виходи. У випадку з комунальним господарством України достатньо й одного. Він полягає у максимальній централізації системи управління. Що для цього необхідно зробити?

По-перше, необхідно наповнити реальним змістом діяльність створеної ще 2008 року житлово-комунальної інспекції. Нинішні керівники цього органа хизуються, що 2009 року домоглися від комунальних підприємств перерахунків за неякісні послуги на суму, яка перевищує 2,5 мільйона гривень. Однак це лише 0,1% від вартості усіх комунальних послуг, вироблених в Україні 2009 року.

Хто повірить, що система ЖКГ України працює з коефіцієнтом корисної дії 99,9%? Однак за висновками інспекції виходить саме так.

По-друге, держава має перебрати на себе функцію із затвердження тарифу. Органи місцевого самоврядування за останні десять років довели, що не справляються з нею, доводячи зубожіле комунальне господарство до коми.

З одного боку, тарифна політика має бути гнучкою. Якщо через здороження енергоресурсів та збільшення рівня мінімальної заробітної плати зростає собівартість послуг, має підвищуватися і тариф. Інакше галузь не виживе.

З іншого ж боку, тарифна політика повинна бути жорсткою, не допускаючи непродуктивних витрат. Зараз підприємства мають роздуті адміністративні штати: на двох-трьох робітників припадає один керівник. І все це оплачують споживачі.