Сергій Лямець, ЕП
Колонки автора
У статті 5 Меморандуму з Міжнародним валютним фондом Нацбанк визнав, що переходить на інфляційне таргетування. Він пообіцяв вже у 2010 році зробити інфляцію меншою, ніж 10%. А після цього - перейти, власне, на інфляційне таргетування.
На практиці це означає прийняття формату роботи центробанку, який існує у розвинутих країнах. А саме - повне відпускання курсу та керування лише грошовими агрегатами. Тобто, якщо інфляція висока, ми забираємо гроші з економіки. Саме так була подолана гіперінфляція середини 1990 років.
Дивно, що при цьому Нацбанк підписався під статтею, де зазначено: "Ми очікуємо, що реальний ВВП 2010 року почне знову зростати, а впродовж 2011 року темпи цього зростання повернуться до значень, що відповідають оцінкам його потенціалу". Дивно, тому що інфляційне таргетування для української економіки якраз виключає таку можливість.
По-перше, відпускання курсу не додає ясності. Мало того, що коливається долар щодо інших валют, так ще й гривня нестабільна. В такі часи бізнес не починає нові проекти.
По-друге, затискання грошей у розвинутій економіці не страшне, бо там уже чітко працюють усі сегменти. Не починаються лише нові бізнеси, але і без них непогано. Інша річ, коли гроші виймаються з економіки, що розвивається. Це означає різке падіння усіх показників.
Підтвердження цьому ми вперше побачили у 1996 році, коли банкір Ющенко перевів всю економіку на бартер і картотеку. Вдруге - у 2005 та в 2008 роках, коли банкір Стельмах придушив ВВП, забравши з економіки гроші.
Інфляцію подолати це, до речі, не допомогло - 24,5% за підсумками 2005 року при падінні ВВП з 12,1% до 2,7%. За підсумками 2008 року інфляція склала 22,7%, а ВВП впав з 7,9% до 2,1%.
І ще треба порахувати вклад Нацбанку в обвал промислового виробництва на третину. На щастя Стельмаха, сталася криза, і не неї можна все списати.
Пам'ятаю, як свого часу голова НБУ Сергій Тігіпко доводив, що в Україні дуже правильно рахують інфляцію. І що саме він колись брав участь у процесі зміни методики. Тепер вона, мовляв, бездоганна.
Все правильно - методика виконується бездоганно, і лише потім результати коригуються у Кабміні. Але інфляцію в Україні розраховують теж неправильно. Про це знає кожна людина, яка щомісяця чує ріст цін на 1-2%. Вона згадує, як щойно залишила у магазині 100 гривень за те, що ще два місяці тому купувала за 50.
Коли я почув, що з початку року ціни зросли на 5,9%, у мене було дежа-вю. За моїми спостереженнями, деякі товари подорожчали на 50-70%. Перш за все, імпорт. Але і вартість українських продуктів піднялася відсотків на 20-30, бо якщо дорожчає все навкруги, ніхто не хоче втрачати прибуток.
Чому ж тоді помиляється "бездоганна" методика?
Все відбувається так. Спочатку Держкомстат розраховує теоретичні затрати населення. Тобто, скільки мешканець за рік зношує трусів та панчіх, скільки з'їдає хліба.
Потім все складається, виходячи з прожиткового мінімуму, який потрібен для підтримання життя - як у блокадному Ленінграді.
Врешті, отримується якась корзина, де є одна сорочка та чотирнадцять кілограмів гречки. Щодо них відстежуються мінімально можливі ціни, і саме цей показник Держкомстат публікує.
Я хочу спитати: скільки людей в Україні живуть саме так, як рахує Держкомстат?
Відповіді не треба. Ми усі споживаємо зовсім різні речі. Кожен мешканець міста може сказати, що власне для нього інфляція складає 30-50% на рік. І навпаки, у селах на деякі товари ціни не зростають місяцями.
Тому нормальна методика передбачає розрахунки інфляції не за теоретичними, а за фактичними витратами. Суспільство поділяють на категорії і в кожної з них питають, скільки вони витратили. І потім для кожної групи отримують показник. Для середнього класу він вищий, для бідних може бути нижчим.
До чого тут інфляційне таргетування? Логіка дуже проста. У споживчому кошику бідної верстви населення продукти складають не 51%, а всі 75%. Грошей мало, і їх вистачає хіба що на їжу.
Затисканням кредитування та грошей у обігу неможливо погасити цю інфляцію. Це взяти холодильник у кредит стане важче. А продукти будуть купувати за готівку, скільки б вони не коштували.
Ціни на продовольство регулюються зовсім іншими речами. Наприклад, кредитуванням аграрного виробництва, щоб воно виготовляло більше хліба, м'яса та молока. Якщо не дати грошей їм, продукти будуть імпортовані, за вільним курсом. А якщо заборонити імпорт, різко подорожчає те, що є у магазинах.
Тобто, зупинка кредитування в Україні призведе лише до зростання цін.
Проте, інфляційного таргетування не буде, бо НБУ ніколи не відпустить курс.
Можливо, це треба було зробити. Курс все ще не є рівноважним - його утримує НБУ за рахунок власних резервів.
Він міг дозволити гривні впасти до рівноважного рівня, і потім знову його зафіксувати. Можливо, це були б 11-12 гривень за долар, можливо, ще нижче. Однак саме різке знецінення національної одиниці в кінці 1990-х створило заборонний бар'єр для імпорту.
Внутрішній бізнес отримав би кілька років на розвиток. Він не відчував би конкуренції з боку Китаю, і навіть закладав би довгострокові плани розвитку власного виробництва. Так, власне, було в Росії після азійської кризи.
Але таке знецінення дуже болісне з соціальної точки зору. Ми мали б величезну інфляцію та повну зупинку імпорту. Отже, на деякий час українці не змогли б купувати навіть миючі засоби, до яких звикли. Це дуже небажано у рік виборів.
Тому обіцянка перед МВФ не буде виконана. Якщо курс не плаваючий, про жодне інфляційне таргетування не варто й говорити. Тобто, класичного інфляційного таргетування в Україні не буде.
Але що буде? Напевно, НБУ затискатиме грошову масу. А це означає, що він буде стимулювати інфляцію та гнобити внутрішнє виробництво. Про яке відновлення ми говоримо?
Страна уже на протяжении последних 12 лет живет массированно потребляя импорт т.е. вкладывая свои кровные в экономики Азии
Абсолютно верно!