Ті, хто думали, що Ющенкові вдасться черговий раз перемогти Донбас, - помилялися, так само, як і ті, хто вірили: Янукович обов’язково покаже "кузькіну мать" галичанам. Ситуація складалася таким чином, що – не досягши компромісу – українські політики могли або втратити Україну, зберігши демократію, або зберегти Україну, пожертвувавши демократією.

У першому випадку Україна могла би розпастися на дві держави з усіма зовнішніми ознаками демократій. У другому – міг би встановитися жорсткий авторитарний (чи навіть тоталітарний) режим заради збереження цілісності країни. При цьому відбувалося б змагання між Президентом і коаліцією за те, хто першим встановить диктатуру – чи то персональну (Президент), чи то колегіальну, типу хунти (коаліція).

Слава Богу, в ситуації, що склалася, вдалося взяти тайм-аут. Домовленість Президента і Прем'єр-міністра не вирішує усіх проблем. Вона дає можливість задуматися. Дає шанс на пошук спільних рецептів для суспільства. Те, що ми пережили навесні 2007-го – аналог Карибської кризи 1962-го. Тоді світ стояв за крок від катастрофи – і лідерам США і СРСР – Кеннеді та Хрущову – вдалося цю катастрофу відвернути.

Україна пережила свою "Карибську кризу" - в мініатюрі. І так само, як Віденська зустріч Кеннеді та Хрущова поставила крапку в конкретній ситуації, не ліквідувавши суперечності (Холодна війна тривала ще 30 років – до Нью-йоркського договору Єльцина і Буша-старшого, підписаного у 1992 році), так само нічна зустріч Ющенка та Януковича не вирішує суперечності, наявні в українському суспільстві.

Цих суперечностей – чимало.

По-перше, не вирішено головне питання сучасності – криза еліт. Українські еліти втратили здатність самооновлюватися. За часів Віктора Ющенка створено всі умови для консервації еліт і ліквідовано всі ліфти, які можуть забезпечити притік "свіжої крові" в елітарну сферу України.

Люди, які перебувають сьогодні при владі, є людьми вчорашнього і позавчорашнього дня. "Помаранчеві" політики звинувачують своїх "біло-блакитних" опонентів у кучмізмі. Насправді ж "донецькі" - це кучмісти останнього призову, а націонал-демократи – кучмісти першого призову. Ющенко був таким же прем'єром часів Кучми, як і Янукович. Тимошенко – нічим не краща за Клюєва, Єхануров – за Азарова. Всі вони вийшли з кучмівської шинелі… Щоправда, деякі з кучмістів змогли мімікрувати і повернутися у владу, в'їхавши в неї на спині Ющенка та на хвилі всенародної ейфорії.

Назвіть хоча би десяток імен, які пришли на перші ролі в політиці за нових обставин. Я не маю на увазі бізнесменів, що купили собі місця в списках партій. Я кажу про активних, публічних політиків. Кучма був більш чесним, аніж Ющенко: у 1994-1995 роках він на 50% оновив еліти, а до 1999 року – на 90%. При цьому він не кричав про необхідність "декравчукизації" українського суспільства. Він робив свою справу – за принципом "Не словом, а ділом!".

Для нормального розвитку українських еліт необхідно повернути мажоритарну систему виборів – хоча би у її змішаному варіанті. Пропорційна система не відповідає інтересам українського народу. Всі розмови про необхідність структурування суспільства на партійній основі – порожні розмови.

Оскільки в суспільстві немає ідеологій, а партії є звичайними фан-клубами окремих політиків, пропорційна система є нічим іншим, як засобом задоволення амбіцій цих окремих політиків, гучно самопроголошених "лідерами партій", а також засобом заробляння грошей: вузька група партноменклатурників віднині вирішує, скільки коштуватиме місце в їх списку, хто матиме право потрапити у першу десятку, а хто – в другу сотню, кому можна озвучувати заяви і рефрени, хто може претендувати на публічність. За умови імперативного мандату депутати взагалі перетворюються на кріпаків і заручників амбіцій лідерів.

Як показують соціологічні дослідження, проведені нашим Інститутом, 64% громадян України виступають за повернення мажоритарної системи виборів, 14% - за змішану систему і лише 7% - за пропорційну. Але воля народу – навряд чи може бути аргументом для політиків, які знайшли непоганий спосіб заробітку, особливо враховуючи ціну одного депутатського мандату (від 1 млн. доларів).

Мажоритарна система є саме тим ліфтом, який найбільш природно вивозить регіональних лідерів на загальноукраїнський рівень – причому найбільш легітимно і найбільш ефективно, шляхом волевиявлення громадян. Пропорційна система – це, по суті, легітимізація права лідерів політичних партій формувати список і продавати місця у списку. Але мажоритарна система – це персональна відповідальність депутата перед виборцями. Пропорційна система – це тотальна безвідповідальність еліт перед виборцями.

По-друге, ми маємо справу з десакралізацією влади та повним падінням авторитету тих, хто наділений владою. За два місяці кризи наші політики зробили все, аби постати перед громадянами у найгіршому вигляді. Рівень авторитету Ющенка і Януковича стрімко впав…

Мій приятель – викладач одного з вузів – читав студентам лекцію з історії Близького Сходу. В ході лекції він згадав переворот генерала Касема в Іраку в 1958 році. В ході перевороту було вбито короля Фейсала, всю королівську родину, всіх колишніх і діючих міністрів, всю верхню палату парламенту і половину нижньої. Студенти – зазвичай інертні і байдужі – зустріли цю інформацію шквалом оплесків. Чи це – не показник ставлення простих громадян до влади? І чи українці не вітали б такими ж оплесками якогось українського генерала Касема? Ось тільки Україна – не Азія… (Ледве не дописав "На жаль…")

Можна провести ще десяток виборчих кампаній, але повернути авторитет владі найближчим часом буде вже неможливо.

По-третє, зберігається "двоподіл таборів", як свого часу висловився Олег Ольжич. Західна і східна еліти, донецька і львівська концепції України досі є антагоністичними. І ще не сказав свого слова Центр України. Доки в українське суспільне життя не прийде центральноукраїнська концепція України і – більше того – доки ця концепція не стане домінуючою на київських пагорбах – доти не можна говорити про подолання суперечностей в Україні.

Але це завдання напряму пов'язане з двома попередніми – зміною еліт і поверненням авторитету владі. А статися це може лише тоді, коли і Ющенко, і Янукович перейдуть зі своїх кабінетів на сторінки підручників. І чим це станеться швидше – тим краще для України.

По-четверте, країна перебуває в тому дикому стані, коли повсюди панують корупція та беззаконня. Ці негативні явища стали візитною карткою України. Під євроінтеграційним камуфляжем Україна здійснює стрімкий рух в напрямку Латинської Америки зразка середини минулого століття. При цьому корупція вже перетворилася на щось абсолютно нормальне, звичне, таке, що не викликає спротиву в населення.

Під час опитувань громадської думки понад 80% опитаних респондентів зізналися, що їм доводилося бути учасниками корупційних дій (брати або давати хабарі – як мінімум). На Закарпатті відсоток респондентів, що зізналися в корупційних діях, сягнув 100%!!! Біля половини мешканців Києва мали проблеми з законом. Для Донбасу і Закарпаття цей показник становить майже 30%. Близько 80% респондентів не довіряють міліції.

Переважна більшість респондентів вбачають у міліції, у Верховній Раді та у президентській вертикалі джерело підвищеної корупціогенності. Україна прогнила від гори донизу. І з цим необхідно щось робити. В державі, де закон перетворюється на фікцію, підвищений ризик нехтування принципами легітимності. А звідси – крок до цілої серії державних переворотів.

До речі, дії Віктора Ющенка 2 квітня 2007 року – також нехтування Конституції і також свого роду спроба державного перевороту, якому, очевидно, так і не буде дано законодавчої оцінки. В ім'я компромісу і збереження громадянського спокою. Аналогічні дії Миколи ІІ у 1907 році (розпуск Державної Думи) в історії іменують не інакше, як "Третьочервневий переворот". Так само, як абсолютно – один в один – ідентичні дії Луї Бонапарта (Наполеона ІІІ) у 1851 році у Франції.

Жодної різниці! Лише у нашому випадку пропрезидентські лизоблюди називають крок Віктора Ющенка "торжеством демократії". Я не кажу, що Віктор Янукович – стовідсотково правий. Він нарвався на радикальну відповідь. Але Президент – як гарант Конституції – не мав права порушувати Основний Закон. Він його порушив. І – де факто – перестав бути Гарантом Конституції.

По-п'яте, не вирішено ряд гострих проблем, пов'язаних з економічною складовою кризи. У нас не було прийнято акцентувати увагу на тому, що протистояння Ющенко – Янукович було лише вершиною більш глибокого протистояння Коломойського і Ахметова – протистояння, в основі якого лежать приватизаційні процеси.

Ви ніколи не задумувалися над тим, чому криза виникла саме у 2007 році – в рік, коли уряд намітив приватизацію понад 50 об'єктів – в тому числі Укртелекому та Одеського припортового – та ще й з явно заниженими стартовими цінами? Ви не задумувалися, чому опозиція так наполягала на проведенні дострокових виборів саме влітку?

Адже восени опозиція могла би сформувати парламентську більшість і уряд і посприяти Тому-Кому-Треба в приватизації цих ласих шматочків. А якби вибори пройшли восени – за сценарієм чинної влади – уряд виконував би свої обов'язки аж до Нового року. Тому і Той-Хто-Треба мав би не дніпропетровську, а донецьку прописку…

І чи не задумувалися Ви, чому на політичні акції тратилися цьогоріч надзвичайні кошти – такі кошти, які компенсуються лише за рахунок надзвичайно цінних об'єктів. І довкола Президента, і довкола Прем'єра сидять люди, що вміють рахувати гроші і уявляють владу як машину з конвертації політичних гасел в матеріальні цінності. Тобто, якби на кону стояли лише політичні питання – не було би такого серйозного вливання грошей у вуличні акції.

Нарешті, чи не задумувалися Ви, чому компроміс між Президентом і Прем'єром став можливим лише тоді, коли уряд вустами першого заступника міністра фінансів В. Копилова оголосив про встановлення мораторію на приватизацію Укртелекому та Одеського припортового у 2007 році? Тобто, коли мораторій буде знято, можна очікувати і нових пертурбацій в довколаполітичному просторі, і розвалів коаліції, і демаршів фракцій. Але знову – під красивими гаслами "Збережемо законність", "Ні – корупції у Верховній Раді!" тощо…

Аналізуючи ситуацію, що склалася, можемо висунути гіпотезу: в результаті домовленостей між Прем'єром і Президентом програв особисто Президент, але виграло його оточення. І водночас програло оточення Януковича, але виграв особисто Янукович.

Що наштовхує на таку думку?

(продовження статті читайте тут)