Українська правда
Економічна правда

"Як я став… Кмітем"

Інтерв'ю з топ-100 успішними підприємцями України. Цього разу - із засновником ТМ "Моршинська" Миколою Кмітем.
ЕП - п'ятниця, 27 травня 2016

Довідка про інвестиційні проекти Миколи Кмітя від Михайла Гранчака, директора інвестиційно-банківського департаменту Dragon Capital:

  • У 1995-2004 створив одного з лідерів ринку мінеральної води України під ТМ "Моршинскька". Займала 10% українського ринку на момент злиття з IDS Borjomi International у 2005 році.
  • В 2004-2013 роках - акціонер IDS Borjomi International. Продав свою частку іншим акціонерам компанії. IDS Borjomi International – найбільший виробник мінеральної води в країнах колишнього СРСР. Частка компанії на загальному ринку цих країн у 2013 року становила 12%.
  • Сьогодні інвестує в підприємства сонячної та вітрової енергетики на Західній Україні.

— Хто такий Микола Кміть?

— В різні часи він був різним. Зараз це вже досвідчений, з півстоліттям мужчина, з досвідом корпоративного, великого, середнього та малого бізнесу, державного управління, різних творчих процесів та соціальних програм. Людина, яка, більше віддає, ніж чекає. Вільна людина.

— Де ви народилися, хто ваші батьки і що вони зробили такого, що ви зараз тут?

— Я з тих українців, які вижили після того, як їх вивезли до Сибіру. Мета комуністичного правління полягала в тому, щоб вбити український генофонд, від того ми і зараз в деяких моментах потерпаємо. Мій брат і сестра, я їх називаю кімнатними сибіряками, народились в Челябінській області, а я, третій у батьків, пізня дитина, на Тернопільщині, хоча вся родина з Львівщини.

— Батьки переїхали?

— Як Сталін помер, їм дозволили поїхати з Сибіру, але політичним заборонили повертатися на Львівщину, тому вони обрали Тернопільщину. Вся родина, десь 25 людей, жила в невеликому будиночку, потім всі почали працювати і стали на ноги — в нас є і директори заводів, і голови районних адміністрацій, і мери. Ось, наприклад, батько — він був простий електрик, бо в Сибіру закінчив 4 класи і більше йому не дали навчитися, але закон Ома він знав не по фізиці. Мабуть, бізнес і математика спільні. Якщо виводити профіль бізнесмена, я би підкреслив математичні, статистичні та логістичні здібності.

— Ви захоплювалися математикою в школі?

— В радянській школі було так — якщо хороший вчитель, ти захоплювався предметом. Я вигравав математичні олімпіади, це мені було легше, ніж вчити російську чи інші мови.

— Ви закінчили Львівську політехніку. Як ви туди потрапили?

— Коли у 8 класі я заявив родині, що йду вчитися на електрозварювальника до львівського ПТУ, батько відповів, що кожна професія — почесна, і дозволив, але я сам через два дні сказав, що провчуся 10 класів. Потім я закінчив військове училище і вступив до військової академії, де було 15 чоловік на місце. В мене не було блата, і через місяць вони передивились мій диктант, де іншою ручкою були домальовані та перекреслені коми, і відрахували. Генерал мав совість, покликав до себе і сказав: "Сину, якщо ти на другий рік приїдеш, я тебе візьму без екзаменів". Але тоді Львівська політехніка ще приймала документи, і я потрапив туди. А потім перший курс і армія… Під час служби в Білорусії я познайомвся зі своїм майбутнім бізнес-партнером та другом Всеволодом. Це була така справжня армійська дружба, ми з ним пройшли багато чого, і були в повітряно-десантних військах. Нас двох вибрали з 200 чоловік — відсіювали в першу чергу по фізичних даних.

— Але з партнером ви розпочали бізнес вже значно пізніше?

— Ні, ми вже в армії починали. В армії завжди був дефіцит, тож ми з ним завжди щось добували, мали гроші.

"Як я став… Пилипюком"

Інтерв'ю з топ-100 успішними підприємцями України. Перше - з власником луцької компанії "Модерн-експо" Петром Пилипюком

"Як я став… Кицмеєм"

Співвласник та гендиректор компанії "SoftServe" Тарас Кицмей

"Співвласник Jooble: Українські компанії продають за кордон "неперероблене IT-вугілля""

Інтерв'ю з IT-підприємцем і співзасновником пошукової системи вакансій Jooble.

— Після закінчення Політехники ви поїхали працювати у тернопільському науково-виробничому об’єднанні "Ватра", яке випускало світильники.

— Я вже був одружений, і наші батьки дуже акуратно питали: "Ось ти добре закінчив виш, може кудись вже підеш працювати?". Я бачив, що треба робити бізнес, але мене взяли молодим спеціалістом і можна було отримати однокімнатну квартиру в Тернополі.

— Ви з дружиною познайомились у Львові?

— Так, в інституті. На 5 курсі в нас народилась дочка. Ми жили в моїх батьків в Бучачі, і я їздив на "Ватру" працювати. До речі, робота була дуже цікава. Мене завжди приманювали точні науки, і конструкторське там бюро було дуже потужне.

— Через два роки ви вже потрапили в акціонерне товариство, а потім відкрили своє.

— Єдина причина, чому я там не затримався, — зарплата. 15 доларів в місяць було недостатньо, я дивувався, як там виживають інші. Вони щось тягнули з заводу, а я не міг собі таке дозволити.

В мене була ідея — якщо я зберу 5-8-10 таких, як я, розумних, талановитих, швидких людей з різних галузей, то швидко зроблю велику фірму. Ми з Всеволодом, який вже жив у Моршині (його дружина була звідти) відновили стосунки, і я запросив його у перше підприємство, "Оскар", в Козуві Тернопільської області. Ми залучили лікаря, військового, спортсмена і фінансиста, дуже потужних людей, та створили інвест-центр.

Ми обрали медичний напрямок, де стоматологія була пріоритетом. На той час Тернопіль тримав лідируючі позиції з постачання стоматологічного обладнання на ринок. Була також комп’ютерна техніка — цей напрямок був потужний, і торгівля була міжнародна. Ми почали завдяки моєму братові. Він на той час був директором фарфорового заводу, я подивився, які черги за фарфором, і подумав, чому б самим щось таке не продавали. Він дуже правильний, мене в загальну чергу завжди ставив і казав, мовляв, взагалі дякуйте, що ми вам щось даємо. Ось ці напрямки ми і розвивали.

Але бізнес виявився не дуже успішним. Причиною цьому було те, що я недооцінював роль лідера у стартапі. Ми робили все демократично, хоча Всеволод ще тоді казав: "Миколо, ні. Треба або жорстко, або йти!". Я сподівався, що люди в нашій команді зможуть тримати рівень. В нас була надзвичайно успішна компанія, ми були лідерами Західної України, але далі не пішло. Я запропонував вибрати нового президента, а нам з Всеволодом бути просто акціонерами. Тож ми його обрали, поїхали, а за півроку ця компанія збанкрутіла.

— Звідки у вас були знання про акціонерне товариство? Це ж скільки вам років було?

— 23. То вже газети були, Інтернет. Законодавство дозволяло, і ми створили перший фонд з купівлі приватизаційних чеків. Називався він "Відродження" під №1, бо ми перші зареєстрували. Дуже шкодую, що ми його не запустили, не було людини.

— А як ви вийшли на "Моршинську" воду?

— Головною причиною, чому я прийшов в приватний бізнес, крім грошей, була свобода. Мене страшило кожен ранок вставати і їхати до "Ватри" на роботу. В приватному бізнесі і встаєш раніше, і приходиш пізніше, і вихідних нема. Але це все рівно свобода.

Я вивчав дуже багато різних бізнесів — нема жодної книжки чи університету, які б сказали: будеш робити так, так і так, то обов’язково виграєш. Дякувати Богові, батькам, фарту чи правильним векторам, людям та працелюбності, все вийшло. Ми з Всеволодом родинами вже переїхали до Моршину. І ось він каже: "Слухай, а що ми тут будемо робити? Тут 5000 людей, з них половина лікарів". Тож ми почали думати, що саме робити. Хотілося жити в гарному місті і робити великий бізнес.

Я б не сказав, що Моршин нас зустрів гостинно — нам нічого не давали робити, наче і з повагою відносилися, але лікарське лобі та мер міста на той час нікого нікуди не пускали. Поруч є місто Болехів, і перший бізнес ми розпочали там. Винайняли невеличке приміщення і почали робити макарони та розливати першу солодку воду, "Кришталеву". А найперший бізнес ми відкрили в Тернополі.

— То як у вашому житті з'явилась "Моршинська"?

— Дуже хотілось виробництва. Ми були обмежені в грошах, і серед проектів, які ми започаткували — макаронний, водяний і олійний бізнес, — найменше інвестицій потребувала вода, бо за неї не треба було платити відразу, як за соняшник чи борошно

— Але потрібно було купувати ліцензію.

— Тоді законодавство було таке не дуже конкретизоване, і зазвичай потрібні документи ми отримували. Не було простіше, просто ніхто не знав, як все робиться. Місцеві органи йшли назустріч.

— А гроші ви де взяли? Це ж потрібно будувати завод, виробництво…

— Стягнулися, як завжди, дві сімї, Всеволода та моя, та позичили в сумі 30 тисяч доларів. Цього вистачило на перше обладнання, яке коштувало 15 тисяч, плюс ремонти. Почалось виробництво — трошки невдало було спочатку, не дуже продавалось. Нас не знали, не вірили. Ми ще дивилися на макарони, вони краще йшли, але тоді були стрибки з борошном, його не було і це сильно впливало на цінову політику. Тож ми вирішили сконцентруватися на "Моршинській". Всеволод зайнявся виробництвом, а я продажами.

У нас почав масово закуповувати воду Маріуполь, бо там з водою були проблеми. Свою площину незайманого "блакитного океана" ми знайшли в негазованій воді. Це був перший успіх, ніхто до нас її не лив. Було лячненько, ми почали з 5-літрових бутликів — і пішло. В нас почали брати газовану воду за те, що ми давали 5-литрову негазовану. Потім всі почали займатись водою, і ми зробили 6 літрів по тій самій ціні.

— Але ж під неї треба було ринок виховувати? Люди ж теж не знали, що вода буває без газу.

— Ми створили ринок та зайняли його на 50%. Було складно, плакати хотілося, часто наш товар продавався в магазинах за залишковим принципом. Знання торгової марки було погане, бо ми тільки-но відкрили завод, а Трускавецький існував вже 60 років. Моршинськ тоді був курортом, який називали Моршанськ, і не всі добре його знали. Я тоді зрозумів, що коли наша вода буде всюди, обсяги збільшаться, і якщо грошей на рекламу нема, треба піднімати популярність контактом. Ми ставили дівчат, які давали людям пробувати воду. За допомогою нашого спільного товариша Степана Кубіва нас почав обслуговувати "Кредобанк", і ми за рік відкрили 28 філій по всій державі.

— Скільки ви взяли в кредит?

— Три мільйони доларів. Степан, голова правління того банку, мав чуйку і сказав: "Щось з них буде". Його заступник, дуже педантичний чоловік, їздив та дивився, чи ми продаємо воду. І вони повірили. До нас було вперше застосовано індивідуальний підхід, бо наші обороти не дозволяли взяти позику в 3 мільйони доларів. Цей бізнес нам робив десь "мінус" мільйон кожен рік, але стратегічно бізнес-модель була унікальною, бо ніхто такого не робив.

— Наскільки я знаю, сьогодні загалом по Україні більше ніж 70 торгових марок води — мінеральної, газованої, негазованої. Як ви себе виділяли? Назвіть найосновніші маркетингові та бізнесові кроки, які вам допомогли.

— Коли ми починали бізнес, кожна область мала 70-100 заводів води. Якщо ти сам будеш споживати цю воду, значить її треба виробляти, а якщо не п’єш, то й іншим не продаси. Також бренд має бути навколо людей, тієї цільової категорії, яку ти вибрав. Далі стратегія — от ми з Всеволодом відразу вирішили, що цей бізнес не для наших дітей, він корпоративний. Діти зроблять, що самі захочуть, якщо батьки зароблять. У нас завжди був третій партнер — хтось заходив, хтось виходив. Велика динаміка росту того потребує. І важливі хороші відносини між партнерами, бо в бізнесі всі мають бути задоволені.

Якщо ми хотіли різко збільшити продажі, а в нас не було спеціалістів, ми запрошували людей навіть з-за кордону і платили їм гроші, які на той момент не окуповувались. Але то давало ефект і ми виходили на нову площину. Постійно були нестандартні рішення, відкриття, а потім і закриття філіалів та великих представництв по всій країні. Коли філіали стали прибутковими, ми їх безкоштовно, за конкурсом, передали найкращим дистрибуторам у відповідному регіоні.

— А що за історія була у вас із скляною пляшкою? Бізнес-модель показувала, що заробити на скляній пляшці порівняно із пластиковою було неможливо...

— Ми стратегічно вирішили, що "Моршинська" — це елітна якісна вода, яка мусить бути представлена в склі. Ринок тоді показав, що продажі можуть бути малі, до 5000 в місяць, а зараз продається більше мільйона. Її п'ють люди в ресторанах, в кафе, на презентаціях. Як інструмент маркетингу така пляшка мусила бути. Зараз рекламу вже самі люди роблять — кожен українець п’є "Моршинську", це показують маркетингові дослідження. Одні постійно, одні час від часу.

— Ви їздили за кордон кататися на лижах, але замість того ходили по магазинах та дивилися, що там стоїть, і завжди верталися озброєним новими ідеями, зокрема, щодо спортивної пляшки.

— Спорт-кеп — це не ноу-хау світового масштабу, але в Україні його не було. Просто ми його привезли, зробили, і воно дуже добре пішло.

— Перших 60 тисяч доларів, які ви з Всеволодом заробили, ви в сім'ю не понесли?

— Це були не перші гроші, які ми заробили загалом. Але був такий пам'ятний випадок, коли ми таку суму витратили на навчання. Було два рішення — або купити обладнання, якого в нас ще не було, або віддати на розвиток. І ми витратили все на цей проект з Френком Пьюселіком, на рік навчання задля створення правильного відділу HR. Це був стрибок в розвитку компанії. Ми прийняли дуже багато правильних кадрових рішень — в нас зараз могутні, розумні люди, величезний колектив.

— Коли грузинська корпорація звернула увагу на "Моршинську", це сприяло якісному стрибку вашої компанії?

— Тоді "Боржомі" зайшла в Україну, купила Миргородський завод і ми стали конкурентами. І це була жорстка боротьба між першим і другим місцем, ми були вже №2 і довго вели з ними переговори. Було тверде бажання не продавати бізнес, хоча надходило дуже багато пропозицій, а об’єднатись. І я став генеральним директором IDS Group,

— Що ви як генеральний директор IDS Group зробили для того, щоб вся оця корпорація стала ще потужнішою на ринку України?

— Як мінімум, не розвалив. Міжнародна статистика показує, що 70% об’єднань закінчуються негативно. Згадайте злиття Mercedes і Chrysler, двох потужних одиниць — Chrysler тоді пропав. Ми всі це розуміли. Але це об’єднання дало нам знання. Ми отримали фінансово грамотного та дуже потужного партнера. Десь на півроку дві компанії існували паралельно, і я ними керував.

"Де-юре" вони належали одній корпорації, але жили як дві. За цей час ми відібрали в цю структуру кращих людей, на справедливому конкурсі запропонували заповнити вакансії — і вийшов ще один бізнес, який тепер називається IDS Aqua Service і продає великі пляшки з водою. Якщо хочеш рости, в бізнесі треба постійно робити кроки, шукати озера, які потім стають океанами. Ось IDS Aqua Service всюди ллє та возить бутильовану воду "Аляска", вони єдині на всю Україну, хто доставляє її всюди. В цьому їхня велика перевага.

— А з вами конкурували?

— Важко судити, треба за собою встигати дивитися. Кожному підприємцю, якщо він не буде шукати слабоконкурентного або неконкурентного поля, добитися успіху буде важко. Його мета — шукати, все інше зроблять бухгалтери, фінансисти та виробнича частина.

— А скільки часу ви витрачали на роботу, коли були генеральним директором?

— Цілий день. Сім'я була в Моршині, а я в Києві. Додому я приїжджав лише деколи.

— Вам запропонували стати губернатором Львівщини саме за ваші таланти і вміння чи за фінансові здобутки?

— Віктор Андрійович Ющенко на той час хотів щось змінити, і тоді всюди, не тільки на Львівщині, шукали молодих людей, так, які би могли працювати без корупції. Перша співбесіда відбулася з Віктором Івановичем Балогою, до того ми з ним знайомі не були. Я був доволі скептично налаштований. Він сказав, що йому сподобався мій підхід, але ще є президент і вирішувати йому.  

Мені зателефонували в понеділок. Кажуть, президент хоче з вами зустрітися. А я був тоді в Моршині і відповів, що сьогодні не зможу, а ось завтра так. В нас з ним була доволі коротка розмова, не знаю що його в мені зацікавило, але я думаю, що я впорався. Ми почали говорити, як зробити суспільство кращим, і я сказав, що базовим має бути матеріальне забезпечення. Якщо людина не має мінімального заробітку, хоча б 300 доларів на місяць, вона не може думати по високі матерії, розвивати себе культурно та політично. Віктор Андрійович погодився, але сказав, що так можна збитися до ковбаси по 2.20, як в комуністів. Тут йому принесли документ, він підписав і сказав: "Микола Івановичу, Ви тепер голова адміністрації". Я вже тепер розумію, що всі думають, ніби кожна людина хоче бути головою адміністрації. Я не збирався, то важка справа, але ж...

— Як ви сьогодні оцінюєте своє перебування у владі? Ви там були 3-4 роки? Спокуси були?

— Десь 2,5. Нещодавно наш спільний товариш сказав: "Микола, ти щасливий, бо коли ти прийшов, тобі аплодували, і коли пішов, аплодували". Ось і підсумки. Було дуже важко — ось ти успішний бізнесмен, не хотілося вийти таким лузером.

— Після губернаторства ви змінилися?

— Змінився однозначно. Такий вал інформації, розуміння того, що відбувається в державі, не може не змінити тебе психологічно.

— 24 березня ви відсвяткували 50 років. Було багато друзів?

— Товаришів-знайомих десь більше 300, якщо взяти сім'ями — ще 150. Я планував запросити людей, з якими 18 років прожив в Бучачі, потім працював в бізнесі, в адміністрації, служив в армії. Тих, хто на певному етапі був дуже близький, з ким ми дружили. А справжніх друзів не може бути більше за 3-5.

— А ви з Всеволодом живете стіна об стіну?

— Якщо би ми з Всеволодом не були друзями, то й бізнесу не було б. Він був би інший або не такий успішний. Звісно, за цей час були різні етапи, багато людей, хотіли, щоб ми з ним розсварилися. Але ми з ним дуже близько спілкуємося, в нас відверті відносини.

— Зберігати дружбу непросто?

— Треба поважати думки іншого, кожен може помилятися. Ми не сваримось, ми можемо з чимось не погоджуватися. В нас великі спільні цінності, це вище.

— Ваша донька вчилась за кордоном, і син також?

— Син вчився за кордоном, а донька вийшла заміж за громадянина Канади, але він українець, з Моршина.

— Що ж ви такого запропонували зятю, що він вирішив вернутися з Канади до Моршина?

— Він дуже самостійна і потужна молода людина. Я сумніваюсь, що його можна чимось "заманити". Він має дуже серйозну освіту. Я відразу побачив, що він за характером підприємець, для нього також важлива свобода. В Канаді в нього була дуже серйозна кар’єра, фінансова, його там досі чекають, і він завжди може повернутися. Але він побачив, що в Україні зараз час для розвитку бізнесу. Я завжди кажу, що Україна дає можливість багатьом людям увійти в цю течію, просто за статистикою дуже мало людей, лише 3-5%, можуть робити бізнес.

— Ви якось сказали, що гроші це не проблема, що сьогодні грошей у світі і в Україні дуже багато.

— Я би не применшував роль грошей для бізнесу. Але так, це не головна проблема, бо з власного досвіду скажу: складно не заробити гроші, а зберегти і примножити. І тому грошей завжди більше, ніж людей, які вміють їх примножити, і ще менше тих, які вміють зробити стартап, відчувають в собі сміливість, творчість, бачення і бажання, можуть аналізувати та реалізувати.

— Назвіть три важливих речі, які потрібні українським бізнесменам, щоб започатковувати бізнес?

— Найціннішим у нас, крім чорноземів, є високий потенціал людей — їхня інтелектуальність. У нас багато розумних молодих і немолодих людей. Треба масштабно мислити, не хотіти просто дрібненько заробити, а дивитися вдаль. Не забувати про сім'ю, бо щаслива людина — це ні тільки та, яка заробила 100 доларів. За цей час можна все загубити, дітей не виховати і потім із заробленими мішками бути глибоко нещасною людиною. Треба тримати баланс здоров’я, сім'ї та батьків. Це дуже важливо.